У Мистецькому Арсеналі триває виставка видатного художника, представника української «нової хвилі» кінця ХХ століття Олега Голосія. Чому ця виставка — одна з аж трьох у цьому році, присвячених художнику, і як його живопис сприяє втечі від реальності, але й допомагає віднайти себе, — в матеріалі Євгенії Буцикіної

Олег Голосій на тлі картини Олександра Гнилицького «3D-рибки»

Я бачила й раніше картини Олега Голосія — на виставках у Мистецькому Арсеналі та в PinchukArtCentre, і кожного разу, коли дивилася на табличку з супровідним текстом, знаходила там ремарку про раптову ранню смерть художника, факт, що неминуче впливає на сприйняття його творів. Зазвичай митець, музикант, художник чи актор, що загинув молодим, особливо у 27 років, привертає увагу публіки. З часом плоди небагатьох, але насичених творчих років стають дедалі більш сакральними й бажаними. З одного боку, прекрасно, що Україна має свого такого митця (який, менше з тим, є визнаним поки лише в обмеженому колі професіоналів і палких поціновувачів сучасного українського мистецтва). А з другого, важливо розуміти, що творчість Голосія більша за його життя і навіть за смерть, а для цього варто побачити її наживо. І величезна виставка у Мистецькому Арсеналі — чудова нагода для цього, адже може стати майданчиком для відкриття художника-планети. Принаймні, саме так сталося зі мною. 

Щоб уявити масштаби цієї виставки, візьмемо калькулятор. Над нею працювали п’ять кураторок і кураторів, для проекту роботи Голосія позичили в 23 власників (деякі колекціонери відмовились надавати твори художника зі своїх колекцій), а також у 8 інституцій (музеїв, галерей, аукціонних домів тощо). Також 2019 рік — рік Голосія, і протягом цього часу в Києві відкриваються 3 персональні виставки митця (вже минула у галереї The Naked Room, теперішня, і майбутня в НАМУ). Так, це лише цифри, але наскільки ж вони красномовні щодо рівня дослідницької та систематизаційної роботи кураторської групи. І говорять вони, відповідно, про цінність того художника, заради висвітлення життя і творчості якого було все це затіяно. Просто на мить давайте усвідомимо це — і вперед, дивитися його виставку в Мистецькому Арсеналі. 

Великі картини і величезний простір

Хто бував в Арсеналі, міг помітити, що широчезні стіни й височенні стелі цієї будови перетворюють будь-які художні твори майже на мініатюрні, якщо тільки це не муралі або ж тотальні інсталяції. І навіть полотна Олега Голосія, більшість яких є великоформатними (зазвичай митець використовував стандартний для соцреалістського живопису розмір 3х2 м), ризикували різко зменшитися, перетнувши Арсенальний поріг. Але, на щастя, цього не сталося.

Справа в тому, що живопис Голосія особливий, адже здатний заковтувати глядача, затягувати в свій окремий вимір. Його полотна ультраживописні: їхні насичені, відверті кольори, експресивна манера виконання, виразна фактура поглинають погляд.

Але для того, щоби схопити певний образ, іноді потрібно відійти поодаль. Десь на межі між конкретним образом і абстрактним художнику вдавалося створювати живопис, на який ти дивишся і не вмикаєш раціо (хоча в деяких картинах відсилки очевидні), а інтуїтивно слідуєш власному душевному поклику. Твори Голосія просять глядачів бути щирими, яким був і їхній творець. Як пригадує його партнерка, художниця Валерія Трубіна:

«Якщо Олег писав, то він закривався у себе по три доби. І через три доби виходив — весь брудний, а на трьох стінах — три картини».

За задумом кураторської групи, деякі картини на виставці здатні вас поглинути фізично: вони надруковані на шифонових шторах і запрошують зайти всередину себе, у напівпрозорий внутрішньокартинний лабіринт. Заблукати всередині живопису митця можна і реально, і уявно.

Андеграундна тусовка на межі епох 

Здається, куратори виставки налаштовують відвідувачів на режим «блукання». Адже хоча ти й переходиш з однієї зали в іншу, проте чіткої послідовності у вивісці робіт немає. Начебто в основу й закладена хронологія життя Голосія (від учнівських «натур» до останньої виставки за його життя). Але майже в кожній залі картини перемежовуються із документальними фотографіями і відеозаписами, поезіями художника, його нотатками й колажами. Але врешті-решт, спиратися на єдину логіку, або взагалі на логіку — марно. Як каже співкуратор Олександр Соловйов, пазл годі скласти до кінця:

«Головною кураторською ідеєю й експозиційним завданням було досягти такої, мовою соціології, «представницької вибірки» творів, їхньої змістової аури й просторової конфігурації, яка передавала б світ художника в його розпізнаваності й неповторності».

А проте, біографія художника грає велику роль. І у випадку Голосія було би дивно не зважати на це, адже життєві обставини його напрочуд цікаві й можуть бути вписані в підручники з біографії творців діонісійського типу: не довчився в академії, почав жити в комуні з іншими митцями і мисткинями, був неймовірно працьовитим, любив раптово зникати і їхати у невідомому напрямку, пив-курив-уживав речовини, мав успіх і загинув у фатальні 27. Наталія Філоненко, кураторка й учасниця тодішніх мистецьких подій, так пригадує Голосія:

«У Олега була величезна, неконтрольована енергія, яка в поєднанні з талантом привела до такої кількості робіт. Не можу сказати, що ця людина була завжди зручна в житті. Але в той же час це був потужний двигун для всіх. Його смерть була причиною депресії на Паркомуні».

Максим Мамсіков, Олег Голосій, Рут Макленон, Юрій Соломко, Павло Керестей у майстерні на Паризькій комуні. 1992. Фото Олександр Друганов

Славетна «Паркомуна» — це андеграундний мистецький сквот кінця 80-х – початку 90-х у Києві на Михайлівській (за радянських часів названої на честь Паризької комуни) — важлива сторінка в історії українського сучасного мистецтва, навіть ключова. Це група молодих художниць і художників (Валерія Трубіна, Олександр Гнилицький, Василь Цаголов, Юрій Соломко, Леонід Вартиванов, Олександр Клименко, Дмитро Кавсан і, звичайно, Олег Голосій), які швидко втомились від академічної освіти і совкового режиму функціонування, втекли від реальності (кінець СРСР, Перебудова, революція, отримана Україною незалежність…) і жили разом на отримані від продажів картин гроші.  

«Нам так остогидла вся ідеологія, яка провалилася на наших очах, ця совдепія і, природно, все це навантаження соціалістичним реалізмом. Ми зрозуміли, що ми внутрішньо більше не можемо…», — описує Валерія Трубіна свої тодішні переживання. 

Та в тому й справа, що ескапізм юних і тонких створінь, пошук розради в тусовці, в тільки-но відкритих кінострічках Вісконті, Антоніоні і Гріневея, творах Ніцше, Борхеса і Кастанеди, разом із Чжоан-Цзи, Конфуцієм та усим тим, що приносили, поширювали, давали почитати, послухати і спробувати… все це видно і відчутно в картинах Голосія і без додаткового лікнепу. Видно й відчутно як для покоління «Х», дітей Перебудови, однолітків митця, так і для міленіалів, і для народжених вже в ХХІ столітті: адже для останніх це вражаючі артефакти з початку романтизованих, буремних 90-х, які зараз саме в тренді. 

Художник, із яким нам пощастило

Отже, найбільш продуктивною тактикою ознайомлення з виставкою є те саме занурення, наче в сон, наче в інший світ. Недарма відвідувачів виставки зустрічає першою картина «Жовта кімната», що репрезентує своєрідне потойбіччя. Втекти від буденності (тим більше, що буденність нині така щедра на тривожні новини і беззмістовні суперечки), як колись втікали і вони, художники «Паркомуни» — у світ великоформатних полотен, які треба було наситити кольором і змістом. І виставка «Голосій. Живопис нон-стоп» — дає можливість деякий час пожити «без чому і навіщо, у самозабутній щиросердності експресії», як закликає митець. 

Картина «Жовта кімната»

Іноді цього потребує кожен із нас, втомлених від абсурдистських політичних перегонів, постійної боротьби за власну ідентичність і право на розуміння того, що тут взагалі відбувається, — втекти від усього цього разом із художником-рок-зіркою з клубу «27». Адже нам справді пощастило — у нас є своя така зірка, точніше — комета, що горіла дуже яскраво, але неминуче згасла. І залишила по собі непозбувний слід. На виставці якраз є картина «Фантастика»: там хлопчик задер голову і спостерігає чи то падіння комети, чи то сяяння ангела. Ось таким хлопчиком ми і є, коли маємо можливість протягом року відвідувати виставки у визначних інституціях і спостерігати там сяяння Голосія. Наостанок — резюме щодо постаті Олега Голосія від Валерії Трубіної:

«У мене було таке відчуття, що він сильно кудись поспішає весь час. Він не міг довго сидіти на одному місці, йому потрібно було терміново щось робити, кудись мчати — або пити, або курити, або писати живопис, або їхати на концерт, або слухати музику, або дивитися кіно. Це був сильний, потужний потік. Таке відчуття, що він знав: часу відпущено йому не багато, і треба в цей період якомога більше всього зробити».

Прискоритися варто і нам: виставка «Олег Голосій. Живопис нон-стоп» триватиме в Мистецькому Арсеналі лише до 11 серпня. 

Источник: elle.ua